 | Шестиденний робочий тиждень, праця на свіжому повітрі незалежно від погоди та пори року, фізичні навантаження, щоденне спілкування на різноманітні теми, а іноді й просто душевна розмова - такі, подекуди недекларовані, умови праці поштарів. Адже тільки на перший погляд їхня робота полягає в доставці листів і газет: для когось листоноша - чи не єдина людина, з якою можна поспілкуватися. Від нього дізнаються новини, йому довіряють особисті переживання. І хоча сьогодні частину місця в сумці листоноші, крім газет, займають споживчі товари, а паперові листи не можуть «наздогнати» електронні, поштарі продовжують працювати, як і раніше. Щоб побачити життя пошти у сучасних реаліях, журналісти «ПВ» не тільки поспілкувались, а й «попрацювали» разом із полтавськими листоношами.
Нашим першим «екскурсоводом» стала Наталія Капиця - поштар відділення №3, яка працює тут майже вісім років. Більшість часу вона проводить, доставляючи пошту до осель, хоча певна частина листів і газет надходить до офіційних установ, наприклад Аграрної академії, яка також входить до її дільниці.
Робочий день Наталії Григорівни починається з доставки пенсій, разом із ними вона бере з собою необхідний у господарстві крам: від його продажу пошта отримує додатковий дохід, а пенсіонерам - допомога. За один раз усього не порозносиш, поза - як гроші - справа відповідальна, тож доводиться робити по кілька «рейдів».
Уже після цього листоноші беруться за листи та газети. Перед доставкою їх, відповідно до адрес полтавців, розкладає сортувальник, а замовлені листи вносять у список доставки, у якому підписуються отримувачі. Традиційні поштарські сумки тепер використовують рідко - обсяги листування та передплачених газет із радянських часів помітно зменшилися. Поки добираємося за адресами, Наталія Григорівна розповідає про сьогоднішний стан передплати і роботу взагалі:
- Передплачують періодику сьогодні не дуже охоче, більша частина передплати тримається на старшому поколінні: вони звикли отримувати інформацію з газет і журналів. Молодь у цьому плані більше покладається на інтернет і телебачення. Я сама передплачую чимало видань - загалом близько 15: тут і «Полтавський вісник», і «Країна порад», і «Факты» та інші. Щоправда, не завжди вистачає часу, щоб усе читати, особливо влітку, коли роботи більшає.
У дворі одного з будинків, куди доставляємо пошту, на листоношу вже чекають - пенсіонерки вітаються, розпитують про останні новини, а дізнавшись, що про її роботу буде стаття, починають хвалити свого поштаря, кажуть, що товаришують із нею вже давно. Наталія Григорівна таку відкритість у спілкуванні пояснює просто: до людей треба йти з гарним настроєм:
- Ви знаєте, спілкування з людьми - наука непроста, часто не знаєш, що готує тобі наступна зустріч. Звичайно, іноді трапляються й складні характери, але така вже робота: доводиться шукати підходи до кожного. Адже коли на твоїй дільниці тебе люблять і поважають, то й працювати веселіше. Крім того, і живе спілкування декому просто необхідне, особливо пенсіонерам: вони розповідають про своє життя, жаліються на здоров'я, діляться успіхами. І якщо їх справді вислуховувати, можна побачити, як їм на душі стає легше. Із молоддю все інакше: пошти їм надходить не так багато, та й удома їх застати важко - хто навчається, а хто працює.
Зовсім інші умови праці у листоноші поштового відділення №14 Ольги Рапоти: вона забезпечує поштою державні установи. Щоб вчасно доставити всі листи та пресу до адресатів, жінка виходить на роботу із чотирма великими пакетами, які разом важать добрячих 10 - 15 кг. Спеціальна поштарська сумка, щоправда, в Ольги Тихонвни також є, але на запитання, чому нею не користується, вона лише сміється:
- Та що ж я до неї покладу? До неї влізе хіба що стос листів, які на один відділ ідуть.
До району, у якому доведеться працювати (а це вулиці Жовтнева, Зигіна та Раїси Кириченко), її підвозить машина, адже відділення розташоване аж біля пам'ятника Зигіну. Щоправда, ходити все одно доводиться чимало: в одній лише будівлі облдержадміністрації шість поверхів, не кажучи вже про кількість кабінетів.
Про свою професію Ольга Тихонівна розповідає охоче: працювати на пошті почала ще 1968 року, тоді просто потрібні були гроші на виховання двох дітей, та й робота «від дзвінка до дзвінка», як на заводі, не приваблювала:
- Спочатку я не думала довго лишатися поштарем, але потім зрозуміла, що працювати подобається. Уже зараз усвідомлюю, що залишилася листоношею, і продовжую працювати, хоча вже й на пенсії, через різноманітність цієї роботи: щодня спілкуюся з різними людьми, бачу, що моя робота справді важлива для них.
У роботі такий підхід приносить суттєві «дивіденди»: в усіх установах, де ми з нею побували, її зустрічають як друга, а ділові розмови починають лише після розпитувань про справи. Але роботи особисті справи не затримують: за кілька годин пакунки з листами та газетами «худнуть», і нарешті у скриньку опускається останній лист, а у відомості з'являється останній підпис про отримання. Але перед тим як піти додому, необхідно залишити документи про успішну доставку та закріпити підписом закінчення робочого дня.
Сьогодні на Полтавщині працюють 2300 листонош, і в більшості з них робота має свої особливості: у когось дільниця - територія цілого села, у когось вона менша й обмежується кількома вулицями, зате більша щільність адресатів. Але хоч би як відрізнялась їхня робота, більшість листонош об'єднує одна професійна якість - позитивний погляд на світ, з яким, як вони самі кажуть, і «ходиться легше».
Сергій Лещенко
«Полтавський вісник» №41 від 12.10.2012 р. |