Українське Державне Підприємство Поштового Зв`язку
На головну сторінку Електронна пошта Мапа сайту
Спинивши погляд, розумієш: у ній щось є… Таке по-справжньому просте і особливе

ПОСЛУХАЙТЕ…Чуєте, весна прийшла. Ось вона, довгождана, налита сонцем і свіжістю. І дарма, що сіре снігове покривало, яке вже давно перестало радувати сліпучою чистотою, не поспішає танути. Усе дихає оновленням, повертається із тривалого зимового забуття, щоб розправити нарешті плечі і бризнути в усі боки сміхом. Недарма весну асоціюють із жіночою красою, що так само розпускається, ніби перші квіти. І коли в одному колективі працюють тільки жінки, то він просто випромінює вроду. Адже всі вони різні: високі і низенькі, брюнетки і блондинки, стрункі та пишні, рум’янощокі та білолиці, - але однаково прекрасні. А ще всі знають: там, де є жінка, завжди буде порядок.
    Ось уже тридцять восьмий рік свого життя віддає Надія Свириденко пошті. Зараз вона очолює Диканське відділення поштового зв’язку, та, мабуть, ніколи не забуде того дня, коли вперше взяла до рук сумку, повну газет, журналів, конвертів, аби підмінити листоношу. Була тоді ще школяркою, але на канікулах не збиралася байдикувати, бо була найстаршою серед п’яти дітей у сім’ї. ще тоді, у шкільні роки, сподобалося їй таке заняття, а юну завзяту дівчину помітив Яків Сергійович Рибка, начальник вузла зв’язку, який відразу після школи взяв її на роботу листоношею. Згадує Надія Олександрівна, як уранці після випускного вона, невиспана, ще зі святковою зачіскою, пішла на свій перший офіційний робочий день. Зараз трудова книжка рясніє різними записами, але усі вони пов’язані або з переведенням на іншу посаду, або зі зміною статусу установи. Місце ж роботи залишається тим самим.
    Отож спершу Надія Олександрівна працювала листоношею. Пам’ятає, як пішки розносила пошту, бо хоч велосипед і видавали, та вона не вміла на ньому їздити. А скільки преси тоді передплачували в Диканьці! Сумка не вміщувала всіх газет і журналів, їх іще цілими пакунками підвозили машини на опорні пункти. Тож роботи не бракувало. Та коли з’являлася вільна хвилина, молода поштарка під керівництвом Галини Іванівни Жук училася працювати оператором. Скоро перейшла на цю посаду, а пізніше стала оператором по контролю. На плечі Надії Олександрівни лягла відповідальність за виплату пенсій, переказів, допомог. Треба було контролювати всі фінансові операції, щоб не допустити привласнень коштів, вчасно виявити недоліки. Така робота вимагала зосередженості, зібраності, уважності. І всіма цими якостями володіла Надія Свириденко. Далі вона стала заступником начальника районного вузла зв’язку. Тут відповідальності додалося: за технічний та технологічний процес, за документацію, за зброю, яку видавали працівникам під час доставки пошти. І до всього доходили руки цієї невтомної жінки, на все її вистачало. Під її керівництвом великий на той час колектив працював, як годинниковий механізм. Та і зараз, коли Надія Олександрівна стала начальником відділення поштового зв’язку, добре налагоджена система роботи не дає збоїв.
    За багато років Надія Свириденко бачила всього: як кілька разів змінювалася назва установи, як нові керівники приходили на зміну старим, як відбувалися різні реорганізації та скорочення. Щодня приміщення пошти кишіло людьми: хтось щось отримував, надсилав, передплачував, скаржився, клопотався. З кожним відвідувачем треба було знайти спільну мову, загладити конфлікт, якщо він виникав. І з цим могла впоратися Надія Олександрівна – ввічлива, стримана, терпляча, розсудлива і людяна. «Свою роботу треба любити», - говорить вона. Та і як тут заперечиш? Були часи, коли робочий день поштовиків тривав по десять годин, після яких треба було ще зводити касу, готуватися до наступного дня, тож додому потрапляли близько сьомої-восьмої години вечора. І у відпустку ходили не тоді, коли хотілося, а коли відпускали. Про лікарняні чи хоча б скорочені робочі дні годі було й мріяти. А вдома чекала сім’я, котра теж потребувала уваги. «Ми ж своїх дітей майже не бачили. На всі свята повинні були працювати. У людей вихідний, вони на парад ідуть, а ми – вже на роботі. У дітвори ранок у дитсадку чи школі, а ми не можемо відлучитись і на хвилинку, щоб туди сходити. Бувало й таке. Тому я зараз завжди відпускаю дівчат, якщо комусь кудись треба, особливо, якщо це стосується дітей», - розповідає Надія Олександрівна. Та незважаючи на всі перепони, родина її міцна: чоловік Дмитро Володимирович завжди підтримує і допомагає, діти Юлія і Микола, хоч і живуть у Полтаві, родинного гнізда не забувають.
    Тож і вдома, і на роботі Надія Олександрівна залишається незамінною людиною, котру всі люблять і поважають. Суто жіночий колектив поштового відділення знає її як мудрого і порядного керівника, а сім’я – як люблячу і дбайливу маму та дружину. Напевно, таким і має бути еталон жінки, котра несе у світ мир, спокій, згуртовує усіх своєю світлою енергією. Тож, мабуть, знаковим є те, що Надія Олександрівна народилася наступного дня після свята всіх жінок: 9 березня вона відзначає своє 55-ліття. Такий поважний ювілей дає привід для певних підсумків, але і спонукає не зупинятися на досягнутому, будувати плани на майбутнє. І, маємо впевненість, тим мріям судилося здійснитись.
Тетяна Пругло
«Трудова слава» (№19-20 від 08.03.2012)
© 2002-2008, Укрпошта
Дизайн: НАІР
Розробка: Віадук-Телеком